10 | 12 | 2016
Экономика
Литература

Аграрні реформи в Україні. 2003 р.

1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 4.00 (1 Голос)

Аграрні реформи в Україні. 2003 р.

Промисловий переворот, який відбувся у другій половині ХІХ ст., створив умови для стрімкого розвитку багатьох ключових галузей народного господарства. Однак, незважаючи на прогресивні зміни індустріальної сфери країни, на початку ХХ ст. Росія, до складу якої входила і Україна, все ще залишалася аграрно-індустріальною країною. У сільському господарстві була зайнята переважна частина працездатного населення, а сільськогосподарська продукція займала переважну частку в структурі вітчизняного експорту

Враховуючи важливість аграрної сфери для економіки країни, уряд постійно забезпечував умови для її ефективнішого функціонування. Дії держави щодо регулювання сільськогосподарського виробництва активно обговорювалися у вітчизняній економічній літературі. При цьому давалася як загальна оцінка аграрній політиці уряду, так і розглядалися окремі аспекти проблеми.

Необхідність проведення аграрної реформи гостро постала на початку ХХ ст. З одного боку, при наявності величезних земельних ресурсів сільське І господарство не могло забезпечити зростаючу промисловість сировиною, аз другого низька продуктивність сільськогосподарського виробництва не забезпечувала достатнього рівня життя селян. Враховуючи чисельність сільського населення в країні на той час, останнє загрожувало соціальним вибухом.

В. Левитський виділяв декілька основних причин економічної незабезпеченості вітчизняного селянства: мала земельна площа у розпорядженні селян (абсолютне малоземелля); невигідні у господарському відношенні конфігурація і розташування земельних ділянок, а також недостатня кількість спеціальних угідь (лугів, випасів тощо), якими могли б користуватися селяни (відносне малоземелля); відсталість системи ведення господарства, архаїчні способи землеробства, що було причиною низької продуктивності сільськогосподарської праці; адміністративно-політичний устрій російської держави в цілому, особливо її аграрна політика. [25 ]

Абсолютне малоземелля виникло в результаті реформи 1861 року, коли в основу виділення землі було покладено принцип: селянам відводилася площа землі, достатня для забезпечення їх побуту, за умови додаткових заробітків від різного роду промислів і роботи за наймом у поміщицьких господарствах. Найбільше землі отримали колишні державні селяни, в яких середня площа наділу на душу становила 6,7 десятини (1 десятина = 1,09 га), тоді як в окремих південних губерніях, зокрема в Україні, величина наділу не перевищувала двох десятин на душу. Зростання чисельності сільського населення у другій половині ХІХ ст. зменшувало величину наділу на душу населення і на початок ХХ ст. цей показник у середньому по країні дорівнював 2,6 десятини.

Великих економічних збитків сільському господарству завдавало і нераціональне розміщення земельних наділів. Селяни часто не мали доступу до випасів, лісів, водойм, змоги вивезти вирощений урожай, через їх землі прокладали залізниці тощо. Крім того, сільськогосподарське виробництво велося переважно за старими технологіями. В результаті навіть на чорноземах середня врожайність зернових не перевищувала 40 пудів з десятини, тоді як у Франції цей показник досягав 200 пудів.

Крім економічних і суто технічних причин, важливу роль у відсталості сільського господарства відігравали й адміністративно-політичні фактори, серед яких В. Левитський виділяв наступні: селянство залишалося в багатьох відношеннях безправним класом і після реформи 1861 року; різноманітні перепони тим діячам, які прагнули запровадити на селі певні прогресивні ідеї; економічна ініціатива та підприємливість приватних осіб, у тому числі і в сільському господарстві, стримувалися законодавчими і нормативними актами, що діяли на той час в країні. Вчений наводив приклад порядку отримання адміністративного дозволу на створення кооперативних товариств, який діяв до 1901 року. Згідно з ним процедура затвердження статутів виробничих артілей і. позичково-ощадних товариств тривала в середньому 2-3 роки.

Крім того, розвиток кооперативного руху в селянському середовищі і підприємницької діяльності в сільському господарстві в цілому гальмувала

практична відсутність будь-якої освіти для сільського населення. Ця ж причина утруднювала сприймання селянами передових досягнень агротехнічної культури, які могли б підвищити продуктивність праці на селі.

Деякі дослідники аграрного питання того періоду, зокрема Л. Сокальський, серед основних причин відсталості вітчизняного сільського господарства називали "безладне користування землею і працею як з боку селян, так і поміщиків, тобто безгосподарність російського землеробства".[34] Однією з важливих причин такої безгосподарності Л. Сокальський вважав те, що на той час у країні. займалися сільським господарством не ті, хто володів знаннями, капіталом, мав нахил саме до цього виду діяльності і вільно вибирав його, а "особи підневільні, прикріплені до землі історичним ходом речей ".

На початку ХХ ст. вирішення проблем аграрного сектора економіки країни стало самостійним і надзвичайно важливим завданням як господарської політики, так і вітчизняної економічної науки. П. Мігулін вказував на існування на той час в країні двох крайніх течій, спрямованих на вирішення аграрного питання.

Представники одного напряму вимагали націоналізації всієї землі шляхом вилучення без винагороди приватних земель у державний фонд для передачі її у користування всім бажаючим обробляти землю особистою працею. Їх опоненти виступали за зміцнення приватної власності на землю шляхом ліквідації общини, організації хуторів, переселення селян на вільні землі, надання виробникам допомоги у вигляді кредитів і освіти.[28 ].

Крім зазначених крайніх позицій, пропонувалися і певні компромісні рішення. Наприклад, М. Туган-Барановський, який в цілому підтримував ідею націоналізації землі, пропонував не ліквідовувати остаточно поміщицькі господарства, залишивши їх невеликими масивами (50-100 десятин) серед селянських наділів. [35]. Висувалися також пропозиції щодо створення державного земельного фонду шляхом примусового викупу приватних земель з подальшою їх передачею селянам у довгострокову оренду з правом успадкування орендованої землі.

Водночас серед вітчизняних вчених-економістів кінця ХІХ - початку ХХ ст. переважала думка, що вирішити аграрне питання шляхом простого збільшення площі селянських земельних наділів практично неможливо. Виразником таких ідей був, зокрема, П. Мігулін. Вчений зазначав, що проблема розподілу земельної власності і підвищення продуктивності аграрного виробництва "вирішується набагато вдаліше шляхом проведення правильної фінансової політики через оподаткування земельної ренти (якщо таку можна віднайти), земельного{доходу, оподаткування спадщини, незаслуженого прибутку при продажу земель власниками тощо. Для цього немає ніякої потреби зачіпати принцип приватної власності".

На думку П. Мігуліна, істотного зростання обсягів сільськогосподарського виробництва можна досягти вирішенням декількох ключових завдань. Одним з них він вважав проведення розмежування земельних наділів з метою підвищення ефективності їх обробітку. Для цього вчений пропонував створення спеціальних комісій з розмежування, які мали б врегулювати потреби кожного окремого виробника. Причому земля мала переходити не у користування, а у власність селян, хоча й власність обмежену. Зокрема пропонувалося не допускати перехід землі в руки не односельчан, зосередження в одних руках земельних ділянок площею більше встановлених розмірів, надмірне дроблення ділянок.

Однак лише розмежування землі та виділення селянам додаткових ділянок для обробітку, на думку П. Мігуліна, не могло дати бажаних результатів, бо "в цілому поміщицьке господарство краще поставлене, ніж селянське, поміщики вкладають у землю капітал і дають селянству великі заробітки навіть у голодні роки, коли на своїй землі селянам нічого не отримати". Тому другим важливим кроком вчений вважав створення для селянських господарств можливості переходу до кращих методів обробітку землі, для чого пропонував створити в країні систему сільськогосподарського кредиту та страхування посівів від неврожаю.

Завданням аграрної реформи М. Огановський вважав перехід від переважно екстенсивного до переважно Інтенсивного розвитку сільського господарства. Він зазначав, що на початку ХХ ст. в Росії під ріллю було задіяно до 80% всіх селянських земель, тоді як у Німеччині цей показник становив від 40 до 56%[32]. Як наслідок, російські селяни практично не мали змоги відводити площі під сади, виноградники, пасовища; розорані ділянки оброблялися без дотримання сівозмін і внесення добрив.

Серед основних причин такого становища у вітчизняному сільському господарстві, М. Огановський виділяв наступні: вузькість та віддаленість ринків збуту сільськогосподарської продукції, особливо у непромислових регіонах країни; практичну відсутність збутових кооперативів серед селян; надмірну кількість робочої сили на селі, в результаті чого найбільш працездатні особи змушені були шукати додаткових заробітків, часто дуже далеко від місця проживання; власні и орендовані земельні ділянки часто знаходилися надто далеко одна від одної, що було причиною збільшення непродуктивних затрат праці і часу; малоземельні селяни практично не мали заощаджень, які могли б бути використані для придбання засобів виробництва, до того ж вони мали велику заборгованість перед кредиторами.

Щодо безпосередньої фінансової допомоги з боку держави сільськогосподарським виробникам, то таку допомогу вони вперше отримали у 1910 році (2 млн. руб.), а всього до 1914 року на вказані цілі з бюджету було виділено 35 млн. руб. Держава виділяла кошти і на організацію переселення селян на землі азіатської частини Росії. Якщо в 1906 році на вказані цілі було виділено з бюджету 4,6 млн. руб., то в 1914-му -30 млн. руб. [21]. На думку К. Воблого, цих коштів було недостатньо, в результаті чого не фінансувався ряд заходів, які мали супроводжувати процес переселення. Як зазначав вчений, необхідним є попереднє природно-історичне вивчення нових районів, визначення їх колонізаційної місткості, влаштування шляхів сполучення, планування ділянок, виконання гідротехнічних робіт, іноді зрошення, осушення тощо. Потім потрібно організувати кредит на облаштування помешкань, на дорожні витрати, на влаштування шкіл, дослідних станцій і зразкових полів".

Найбільш вагомою спробою російської держави вирішити проблеми аграрного сектора економіки була так звана Столипінська аграрна реформа, розпочата у 1906 році, загальну суть якої можна охарактеризувати таким чином.

Кожний селянин - член общини отримував право на вихід з неї з тією ділянкою землі, яка була на той час у його користуванні. Якщо розмір ділянки не перевищував встановленої норми, то земля переходила в особисту власність безоплатно. При наявності землі понад норму надлишок закріплявся за господарем безоплатно (якщо в общині за останні 24 роки не було переділів землі) або міг бути викуплений в общини, якщо такі переділи мали місце. Причому господар, який виходив з общини, мав право вимагати виділення усієї належної йому землі в одному місці. Спірні питання, що виникали між одноосібниками й общиною, могли вирішуватися у судовому порядку. Указом "Про відміну викупних платежів" від 3 листопада 1905 року селяни звільнялися від сплати викупних платежів з 1 січня 1907 року. Таким чином, скасувалося положення, яке діяло з 1861 року, що селянин не міг вийти з общини до повного розрахунку за викупними платежами. Мінімальна норма землі на один двір була визначена на рівні 8,25 десятини, максимальна -21 десятини [23 ].

У рамках реформи у березні 1906 року були створені державні землевпорядні комісії, основними завданнями яких були: сприяння селянам у купівлі земель у приватних осіб за допомогою Селянського поземельного банку; продаж і передача в оренду селянам державних земель; сприяння переселенню селян на державні землі азіатської частини Росії; допомога сільським виробникам у поліпшенні умов землекористування; сприяння ліквідації розмежування земель. Крім того, зазначені комісії мали допомагати Селянському банку у визначенні дійсної вартості землі, придатності її для створення селянських господарств, у встановленні цін, за якими купівля землі була 6 вигідною селянам.

Столипінська аграрна реформа широко обговорювалася у вітчизняній економічній літературі початку ХХ ст. Причому багато вчених-економістів вказували на її недоліки і пропонували свої шляхи виходу із ситуації, що склалася на той час в аграрному секторі економіки.

На думку В. Левитського, крім забезпечення селян землею, держава мала створити ряд інших умов для успішного проведення аграрної реформи: створення ефективної кредитної системи для забезпечення надходження капіталів у сільське господарство; розробку і прийняття орендного законодавства, в якому зокрема передбачалося б регулювання величини орендної плати, забезпечення винагороди орендарям за зроблені, але не використані протягом періоду оренди поліпшення якості землі тощо; широкий розвиток народної освіти, організація агрономічної допомоги селянам за рахунок коштів держави і місцевих органів влади; проведення адміністративної реформи з метою усунення бюрократичного тиску на сільськогосподарських виробників.

На думку багатьох вітчизняних економістів початку ХХ СТ., створення ефективної кредитної системи для сільського господарства було не можливе без часткового реформування існуючої банківської системи, причому активна роль в цьому процесі відводилася державі. Дворянський і Селянський земельні банки, які існували на той час, у контексті стратегії аграрної реформи не могли ефективно виконувати кредитні функції для аграрного виробництва.

П. Мігулін вважав, що для успішного проведення аграрної реформи держава повинна мати у своєму розпорядженні три банки: земельний (іпотечний), спеціальний сільськогосподарський короткострокового кредиту і переселенський. Функціями першого мали стати: розширення площі дрібного землеволодіння, впорядкування розподілу землі за планом, узгодженим з місцевими землевпорядними комісіями, організація довгострокового меліоративного кредиту під виділені землі; другого - надання спеціальних позик на купівлю інвентаря, насіння, добрив тощо; третього - організація переселення на нові землі, надання позик на будівництво й організацію господарства тощо. Вчений також звертав увагу на те, що сільськогосподарське виробництво значно залежить від кліматичних умов. Тому будь-які заходи в аграрній сфері можуть виявитися безрезультатними у неврожайні роки. У зв'язку з цим він виступав за організацію земського страхування аграрного виробництва з повним або частковим державним перестрахуванням. П. Мігулін наводив приклади інших країн, зокрема Японії і Болгарії, де на той час вже існувало обов'язкове державне страхування від граду.

Оцінюючи можливість проведення в країні ефективної аграрної реформи, багато економістів звертали увагу на те, що інші галузі народного господарства, які розвивалися на той час швидшими темпами, досягли цього значною мірою завдяки широкому державному втручанню. "Ми не схильні заперечувати - писав у 1914 р. М. Огановський, - що в Росії сільське господарство в цілому розвивається і до того ж найбільш помітно після 1905 р., але даний прогрес відбувся в основному стихійно, незалежно від планомірного впливу уряду та інших громадських організацій, а тому дає порівняно незначні результати". На думку вченого, для стрімкого розвитку галузі необхідно мати “продуманий організаційний план сільського господарства", який повинен розробляти і втілювати в життя уряд спільно із земськими установами. Основними перешкодами для створення такого плану М. Огановський вважав політичні тенденції сучасного уряду, що змушують його концентрувати свою увагу не на безпосередньому поліпшенні сільського господарства серед усієї маси землеробів, а на заходах, здатних, на думку правлячих кіл) радикально змінити соціальний світогляд селянства, значення яких для сільськогосподарської еволюції нашої країни ще далеко не з'ясовані. Такими заходами М. Огановський вважав знищення общини й організацію одноосібного землекористування.

Українські економісти кінця ХІХ - початку ХХ ст. звертали увагу на значення проведення аграрної реформи не тільки для сільського господарства, а й для інших галузей народного господарства країни. Зокрема, на думку Л. Сокальського, розвиток продуктивних сил в аграрній сфері є передумовою створення потужного внутрішнього ринку для вітчизняної промисловості. В свою чергу це мало привести до збільшення кількості промислових підприємств, причому по всій країні, а не лише в декількох промислових цен­трах; зменшення залежності промисловості від державних субсидій і замовлень тощо.

Аналіз поглядів вітчизняних економістів кінця XIX — початку XX ст. на аграрну політику держави свідчить, що більшість з них звертала увагу на слаб­кий розвиток вітчизняного сільського господарства, особливо порівняно з темпами розвитку промислового виробництва. Вони пояснювали це насамперед недоліками при проведенні аграрної реформи 1861 року та подальшим неефек­тивним втручанням держави в аграрну сферу.

Серед основних напрямів реформування аграрного сектора економіки, запропонованих вченими-економістами, можна виділити:

вирішення проблеми абсолютного малоземелля шляхом переселення се­лян у нові райони та ширше залучення їх у промислове виробництво;

розвиток кредитної сфери за активної участі держави для залучення в сільське господарство фінансових ресурсів;

організація на державному та місцевому рівнях системи аграрної освіти для прискорення запровадження в аграрне виробництво передових досягнень науки, техніки та технологій;

створення державою умов для розвитку підприємництва в аграрній сфері, зокрема через спрощення системи реєстрації підприємницьких структур, на­дання їм податкових та інших пільг, особливо на першому етапі діяльності;

організація системи державного страхування і перестрахування посівів, врожаю, майна, фінансових та інших ризиків, що виникають у процесі виробництва та збуту сільськогосподарської продукції;

створення в країні ринку землі та системи іпотечного кредитування, що мало сприяти залученню в аграрну сферу інвестицій, в тому числі іноземних.

Досвід реформування аграрного сектора вітчизняної економіки на початку XX ст., та аналіз його теоретичного обґрунтування може бути використаний для розробки стратегії державного регулювання сільськогосподарського виробництва в умовах сучасної України. За останнє десятиліття вже були зроблені певні кроки в напрямі створення вітчизняної, моделі розвитку галузі, яка повинна ґрунтуватися на органічному поєднанні ринково-конкурентних відносин з ефективним державним протекціонізмом. Важливими віхами у цьому поступальному русі можна вважати Укази Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у, сільськогосподарському виробництві"(1994), "Про оренду землі" (1997), "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" і (1999), "Про формування аграрного ринку" (2000) та ін.

Результативність розпочатих реформ у майбутньому вимагає проведення у поточному, та найближчих роках ряду невідкладних заходів, спрямованих на закріплення позитивних зрушень у реформуванні АПК, нарощування обсягів виробництва, подолання збитковості та зміцнення фінансового стану підприємств галузі. Серед таких заходів можна виділити наступні:

врегулювання майнових відносин реформованих підприємств;

формування цивілізованого ринку землі та забезпечення надійного державного захисту приватної власності на землю на основі прийняття нового Земельного кодексу;

удосконалення інфраструктури ринків збуту продукції та матеріально - технічних ресурсів для потреб аграрного-сектора; запровадження механізмів іпотечного кредитування та страхування ризиків сільськогосподарського виробництва;

проведення широкомасштабної інформаційної кампанії щодо роз'яснення селянам їх прав і можливостей під час реорганізації;

розвиток в аграрному секторі економіки різних форм кооперації як у виробничій, так і у постачальницько-збутовій сферах тощо.

Здійснення наведених та ряду інших заходів державної політики, спрямованих на формування ринкових відносин та ефективного власника на селі, дозволить вже в найближчі роки істотно збільшити виробництво основних видів продукції сільського господарства. За даними Інституту економічного прогнозування НАН України, залежно від темпів проведення реформ можливі оптимістичний і песимістичний варіанти розвитку аграрного сектора економіки. Зазначені прогнози наведені в таблиці (песимістичний варіант — оптимістичний варіант) [ 22 ].

Таблиця 1

Прогнозні показники розвитку аграрного сектора

Показник

2001

2002

2003

2004

2005

Валова продукція, млрд.' грн.

25,2-26

25,8-27

26,6-28,4

28-30

29-32,5

Виробництво, млн. т:

         

Зерна

26,6-27,6

28-29,8

29-30,5

30-32

31-34

м'яса у забійній масі

1,7-1,8

1,8-1,9

1,9-2,05

22-2,2

2,1-2,3

Молока

14,0-14,6

14,6-15,3

15-16,2

16-17,5

17-18

Цукру

1,8-1,9

2-2,2

2,1-2,4

2,2-2,5

2,3-2,7

Олії

0,5-0,55

0,55-0,6

0,6-0,7

0,7-0,8

0,8-0,9

За оптимістичним сценарієм процес перетворення форм власності і гос­подарювання відбуватиметься швидкими темпами і сприятиме у перспективі інтенсивному відродженню села і високим темпам нарощування обсягів вироб­ництва, що передбачає достатнє забезпечення сільськогосподарського вироб­ництва фінансовими ресурсами. За песимістичним сценарієм процес реформу­вання може загальмуватися ще на 2-3 роки, що призведе до скорочення обсягів виробництва та інших негативних наслідків.


Аграрні реформи в Україні. 2003 р. - 4.0 out of 5 based on 1 vote